Історія кохання. Малуша та Вук
…Була тепла літня неділя. У Медвині саме зібрався шумний та веселий люд, аби щось купили чи продати і вона нарешті, зголосившись на умовляння подруг, відважилася піти на ярмарок. Малуша одягнула вишиту сорочку, спідницю та корсетку, що дісталися їй від мами, вплела різнокольорові стрічки у коси, та стала такою самою, як і багато дівчат з містечка. От тільки не було, що вдягти на ноги…
Босоніж походжала вона між возами, разом з подругами милуючись глиняними іграшками та гарним посудом. Згодом дівчата запримітили, що багато хто з дітлахів ласує цукровими півниками на паличках. Розпитали, де вони купували те диво та нагодились до ятки, а Малуша трохи відстала, бо її увагу привернув натовп із піднятими уверх головами. Дівчина і собі подивилась за людьми та побачила ставного молодика, що відчайдушно дряпався по височенькому дерев’яному стовбуру за парою черевичок. Із захватом та побоюванням вдивляючись у кожен його рух, вона підійшла ближче.
Хлопець був майже у цілі, вже залишилась відстань завбільшки з витягнуту руку, коли він зупинився та поглянув униз. Натовп ахнув. Чоловіки стали голосно його заохочувати, жінки закотили очі від страху. Лише Малуша тихо стояла та дивилася уверх широко розкритими очима.
– Руденька, це для тебе, – вигукнув молодик.
Він вправно зробив ще кілька рухів та нарешті зняв черевички з гачка. Тоді спритно затиснув зубами шнурки, якими вони були зв’язані докупи і за мить вже був на землі.
Його відразу оточили якісь хлопці, мабуть друзі, стали плескати по плечах. Хтось з них запропонував піти випити чарочку, мовляв, треба ж відсвяткувати подію! А він, наче і чув того, підійшов прямо до неї.
Малуші було і радісно і боязко водночас.
Радісно, зрозуміло, було від того, що цей гарний хлопець підійшов саме до неї, а боязко – тому, що вона геть не знала, як взагалі себе поводити з хлопцями.
– Маленька, тримай, дарую! – невимушено сказав парубок.
Малуша зашарілася.
– Дякую, – проказала ледь чутно. – Але…
Він приклав руку до грудей.
– Ти не бійся, це я від чистого серця. Вдягай! Така гарна дівчина не повинна ходити босою! – він подивися на її босі ноги.
Черевички були гарні, а той, хто їх дарував був ще гарнішим і таким лагідним… Але ж приписи! Подружки увесь час про них торочили.
– Та хіба ж можна приймати подарунки від незнайомих хлопців? – Малуша незчулася, як проказала вголос слова, що крутились в неї у голові весь цей час.
Цю справу легко виправити, – розсміявся хлопець. – Мене звати Вук. А тебе?
– Малуша… – ледь ворушачи губами промовила вона тихо, але Вук почув.
– Яке гарне ім’я! І дуже пасує до своєї власниці, – посмішка і хлопця стала ще ширшою. – Отже, відтепер ми знайомі?
– Еге… – розгублено протягнула Малуша, геть не знаючи, що казати далі та як себе поводити. А тут, як на біду, ще й люди, що були поруч, почали прислухатися до їхньої розмови. Від чужих поглядів вона зашарілася ще більше та в розпачі підняла очі до чистого неба, уявляючи, як було би гарно, якби звідти вивергнулася злива та розігнала би наразі усіх цікавих. І тут таки ж, в одну секунду, нізвідки вигулькнули темні хмари та на ярмарок обрушилася тепла літня злива.
Чоловіки, жінки, дітлахи – усі кинулися врозтіч. Хтось заскочив у шинок, хтось заховався під воза… На майдані залишились лише вона та Вук…
– От бачиш, як вчасно чобітки нагодились, – сказав хлопець, – вдягай скоріш, поки ноги не намочила!
Малуша все зволікала. Тоді він відкинув з очей змокле патлате волосся та нахилився, ставши колінами прямо у калюжу і поставив взуванку прямо перед нею. Малуші не залишалось нічого іншого, як погодитись.
І як тільки Малушини ніжки торкнулись чобіток, дощ вщух, як і не було. Виглянуло сонечко, засвітивши на небі велику веселку, яка, здавалося, була майже поряд і Вук для сміху запропонував піти побачити, де ж вона закінчується.