Дідусь почав розповідь

Дідусь почав розповідь і вогонь запалав з новою силою, поглинувши і дракона, і чудовиськ, а з ними і Богданові страхи. Кімната освітилася теплим сяйвом, що весело віддзеркалювалося у дідових очах. 
– Так вже краще. Знаєте, колись біля вогнища завжди розповідали казки…
– Казки?! – перепитала Настя. – Та ну, навіщо? Ми краще за повербанком сходимо… 
– Заждіть ви зі своїм повербанком хоч п’ять хвилин! Нікуди він не дінеться, – скривився старий. 
Настя та Богдан переглянулися. 
– Ви так і будете стояти, чи вас, як малих, усаджувати треба? 
Діти знехотя розсілися. 
Старий й собі зручно вмостився у кріслі та примружив очі, ніби щось пригадуючи. 
– Дідусю, ти що, заснув? – не витримав паузи Богдан. 
– Ні, дорогенький, – відказав дід, – казка, то справа відповідальна… 
– Ой, діду, не тягни, кажи вже свою казку, – не стерпіла Настя, – але… ти не образишся, якщо, коли світло ввімкнуть, ми підемо по своїх кімнатах? 
– Чого мені ображатися, якщо у вас такі правила ти звички… Мушу коритися… 
– Та ладно вже вам, – встряг Богдан. – Дідусю, розповідай! Думаю, це буде страшна казка? – хлопець задерикувато глянув на сестру, бо волів бути на висоті в її очах, хоча це не завжди в нього виходило. 
Старий вмостився зручніше та почав: 
– В одній далекій місцині було колись глибочезне озеро і води в ньому було стільки, що ніхто і ніколи не міг дістатися дна. Навколо озера буяла зелень та квіти, юрмилися різні тварини, що приходили на водопій…

Йшов час і в тих краях ставало дедалі все холодніше. Життя навколо почало завмирати. А потім і зовсім щезло, бо залютувати нечувані морози. Злі хуртовини замітали усі куточки, жадібний лютий холод раз по раз простягав свої пазурі до води і невдовзі озеро геть замерзло, а блакитні колись хвилі стали темними химерними брилами льоду. Тісно їм у берегах, вони лізуть одна на одну, а нові все ростуть та ростуть… І от зараз поміж тих брил ходить чорт…

Настя засовалася на своєму місці. 
– Діду, ти ще про зомбі розповів би… 
– Любонька, ти ще не почала слухати, а вже перериваєш, – поморщився дідусь. 
Богдан і собі теж був засовався, але згадавши про темні коридори, вгамувався.

– Так, от, він намагався вибрати з тих брил особливу, – продовжив старий, – і нарешті знайшов. Обдивився її з усіх боків та з великим зусиллям вирубав сокирою. 
– Діду, даруй, – перебила Настя. – Але якщо ти вже кажеш про чорта, то він повинен бути у пеклі. То по-твоєму, у пеклі є крижані озера? 
– А чом би й ні? Це в нашій релігії, якщо пекло, то обов’язково полум’я та жар. А от, наприклад, індіанці вважають пеклом крижану пустелю. До того це ж моя казка, а в ній може бути все, що завгодно. Будете далі слухати, чи ні? 
– Та будемо, куди ми дінемося, – здалась Настя.

…Вирубав чорт крижину, та поніс її додому. Він добре знав – якщо відшліфувати та відполірувати лід крижаного озера, а потім сказати над ним магічні слова, то той лід стає таким, що не тане та може показувати усе, що відбувається на землі. А ви ж розумієте, що так просто він би усе те не робив.

– Це такий комп’ютер чортячий, підключений до інтернету, правда? – перервав діда Богдан, дуже гордий своєю здогадкою. 
– Звичайно, – серйозно відказав дідусь. – Отже, чорт пошепотів над крижиною древнє закляття, що було записане в його книзі-гримуарі, і через хвильку вже бачив дорогу, яка вилася поміж степами, та трьох молодих козаків… 
– А куди вони йдуть? – Богдан вже почував себе соавтором. 
– Вони йдуть з війни. З великої Хотинської війни, яка щойно відпалахкотіла важкими битвами…  
Старий замовк, прикидаючи, як краще підступитися до розповіді. 
Настя відверто занудьгувала: 
– Дідусю, історію ми у школі вчили, нащо її знов повторювати? 
Старий почухав потилицю. 
– Он як?  – він примружив очі, щось обмірковуючи. – Добре, не буде вам ніякої історії. Отже, слухайте…