Чи була Запорізька Січ виключно чоловічою парафією?
Майже усі підручники та посібники з історії України розповідають, що на Запорізькій Січі жінок не було і суворі козаки ніколи навіть на думці не мали допустити туди жіноцтво.
Мовляв, козакам під страхом смерті заборонялося приводити жінок на Січ. А тим паче долучати їх до військової справи.
Досі вважається, що жінки козацької України були не більше, ніж вигадка, і життя козаків-запорожців зводилося до зречення сімей і повного зосередження моральних, розумових і фізичних зусиль на військовій справі.
А мірилом ставлення козацтва до жінок автори обирають відому українську пісню про козацького зверхника Сагайдачного,
«Що проміняв жінку
На тютюн та люльку,
Необачний!…»
«Безшлюбний», скептично налаштований до жіноцтва козак змальовується як незаперечний український архетип чоловіка та як «очоловічена» модель українського суспільства XVI—XVII ст.
У такому ідеалі чоловіка, твердять дослідники, «відбилася вся українська історія, із безконечними війнами, безконечними смертями в ім’я віри і свободи».
Відтоді історіографічний штамп про «безшлюбність» запорозького козацтва та небажаність присутності жінки в межах військового табору — Січі став відправним пунктом усякого мислення при розгляді питань пов’язаних з історією українського козацького війська
Отак поза увагою істориків опинилися жінки козацької України і пройдений шляхтянками, міщанками, козачками і простими селянками, життєвий шлях наче канув в Лету, залишаючи чорну прірву в нашому історичному пізнанні…
А чи була Запорізька Січ виключно чоловічою парафією?
Спробуємо подивитись на пройдений шлях українських жінок того часу крізь призму традицій життєустрою людей тієї епохи. Для цього, відгородившись від сучасності, ще раз вчитаємось в сюжети легенд і переказів з теренів колишнього Запорожжя, в сторінки козацьких літописів, письмових джерел, а також в рядки історичних пісень і дум, які й досі зберігають дух та присмак козацької епохи.
Близько 1578 року шляхтич Свентослав Оржельський (1549—1598), відомий в Великопольщі своєю розважністю та політкоректністю, створив латиномовний рукопис авторських хронік «Справи безкоролів’я по смерті безсумнівній Сигізмунда Августа».
Описуючи життєустрій «війська Низового», він, відбиваючи тогочасні уявлення про побут та повсякденність низових козаків, зазначив, що мешкають козаки на берегах та численних островах Дніпрових; усі піші, будують дивно легкі морські човни, що здатні з легкістю витримувати хвилі морські.
На тих човнах спускаються до Очакова, де Дніпро впадає в Чорне море, і навіть далі за море. Живуть лише зі здобичі. Нападають на суші і на морі на Татар особливо і на Турків. “Гніздяться з дружинами та дітьми на островах, котрими Дніпро буяє, і можуть виставити до 8,000 жовнірів. Назва їх Низовці або Низові походить з того, що сидять на нижньому Дніпрі.”
Активність «Низових» жінок не обмежувалась доглядом за домашнім господарством, вихованням дітей та вигляданням чоловіка-козака з походу. В записаному Дмитром Яворницьким на Катеринославщині (в межах колишніх Запорозьких Вольностей) переказі «Могила Настина» (в інших варіантах — «Могила Насті») відображено зовнішній вигляд та окремі сценарії повсякденного життя відважної отаманші на ймення Настя.
Переказ розповідає про те, що Настя носила шаблю, шаровари, шапку і «держала у себе ватагу козаків, а ніхто того не знав, що вона дівка…. Кілька років правила вона за козака. А як умерла, то тоді тільки й дізналися, що вона дівка». Сила і хоробрість цієї жінки, очевидно, були настільки великими, а її дії як ватажка настільки вправними, що козаки навіть не здогадувались про те, що ними керує «отаманша».
Образ жінки-войовниці включає в себе, в цьому випадку, доволі розповсюджену на українських землях в XVI — першій половині XVII ст. традицію перевдягання в чоловічий одяг, підмальовування вусів, гоління голови та ін. Інформацію про це подають не лише усні джерела, а й низка письмових.
За твердженням італійського і польського історика початку XVII ст. Олександра Гваньїні, серед загиблих захисників замку Прухнік на Поділлі (опис подій 1524 року) були знайдені тіла переодягнених у чоловічий одяг жінок. «Для того, аби їх не розпізнали, жінки поголили собі голови….».
Мемуарист Михало Литвин також звертав увагу сучасників на те, що жінки шляхетного стану мають право вільно «бувати в товаристві чоловіків (на відміну від татарських і московських) і носити майже чоловіче вбрання…». Не складали виключення і військові обладунки.
В записаному Г. Надхіним на Катеринославщині у другій половині XIX ст. переказі присутнє відображення впливу звичайної жінки на повсякденне життя войовничої козацької спільноти. “..У запорожців був звичай” – говориться в переказі, – “інколи прощати злочинцеві, якщо котрась із місцевих дівчат відважувалась вийти за нього заміж”.
Отже, переказ відображає той факт, що на Запорожжі були і «місцеві дівчата», і «місцеві» звичаї одруження, і «місцеве» шлюбне право, а отже, маємо підстави говорити й про «місцевих», народжених в межах Запорозьких Вольностей, дітей.
Записаний краєзнавцем А. Ковальовим на Дніпропетровщині (в межах колишніх Запорозьких Вольностей) переказ розповідає про безпосередню участь жінок у бойових діях козацьких підрозділів.
В повстанні під проводом Якова Острянина (1638 р.) активну участь брала дружина козацького сотника Семена Мотори – Варвара. Особливо відзначилась ця жінка під час захисту повстанського табору біля Жовнина на р. Сулі.
Острянин нібито доручив Варварі Моторі стріляти особливо важливих персон у ворожому таборі, приставивши до неї шість козаків заряджати мушкети та готувати стріли. За переказом, розвідники Потоцького виявили, що джерелом «особливого зла» з боку козацького табору є відьма, яка безпомилково підстрілює ротмістрів та вельмож.
«Потоцький наказав відкривати гарматний вогонь по всякій жінці, яку буде помічено в козацьких шанцях. Дуже багато жіноцтва полягло від розривів порохових ядер», серед них, за переказом, загинула і Варвара Мотора.
Інформацію про участь українських жінок у різного роду військових змаганнях подає не лише значна кількість історичних джерел, але й різноманітні письмові джерела. Серед усних історичних джерел, записаних поза межами Нижньої Наддніпрянщини, особливо виділяється історичний переказ про войовничих жінок з міста-фортеці Буші.
Коли переважна частина чоловіків захисників фортеці загинула, жінки та дівчата продовжували чинити опір частинам польського війська. А дружина бушанського сотника Звисного Олена підпалила пороховий льох.
Джерела свідчать про те, що в козацьких таборах часто знаходилась значна кількість жінок, які супроводжували козацькі загони в походах.
Це, як правило, були, «білоголові» — дружини козацької старшини та заможних козаків, «дівки-бранки», куховарки, «ворожки-чарівниці», оточені гуртами помічниць, які, за необхідності, виконували різноманітні функції –— від сестер-жалібниць до зв’язкових і шпигунок.
Військова активність жінок згідно історичних документів постає скоріше як нормативний елемент повсякденного життя степової спільноти, а не як аномалії, об’єкту висміювання жіночої ініціативи чи зневаги.
За матеріалами наукової праці «Жінка в культурному просторі Запорожжя»
кандидата історичних наук Олександра Кривошия
та за матеріалами сайту UaModna:Жіноча Січ: Як українки творили історію.
