По калюжах
Сьогодні з самого ранку все сіре та мокре — і земля, і небо, і хмари. Дощ розлив у світі спокій, прогнав із вулиць перехожих, приглушив фарби. Краплі стукають по парасольці, повзуть змійками, перетворюючись на прозору ажурну гірлянду.
«Слухай дощик…» — казала мені мама, як я була зовсім маленькою. Прислухаючись, я уявляла як краплі стукають по підвіконню, навіть коли дощу не було й близько і… засинала.
Ставши трохи старшою, я вже не давала себе обдурити, але дощ не розлюбила.
Особливо літній. Як тільки він починався, я на всі очі дивилася, як тремтять листя на тополі навпроти нашого третього поверху, як вода, що стікає з карниза, губиться в кущах дикого винограду внизу під балконом і як, піднімаючи фонтанчики бризок, дощові краплі плюхаються в квіткові горщики з улюбленим бабусиним запашним тютюнчиком і петуніями, які вона незмінно висаджувала щоліта.
І як тільки остання крапля, відтарабанивши по навісу, сповіщала про закінчення дощу, вся малеча нашого двору висипала на вулицю, взута в гумові чоботи, щоб до безтями бродити по калюжах. Мені ж, через часті застуди, робити це категорично заборонялося. Але що більше забороняли, то сильніше хотілося.
Запримітивши якось, де лежать мої звичайні зимові чоботи, поки ніхто не бачив, я тихенько їх взула, і — гайда надвір. І вже встигла перевірити кілька пристойних калюж, аж тут з вікна мене побачила бабуся і за мить я вже була вдома. Отримала сувору догану за мокрі ноги, поплакала, але найбільше засмутилася від того, що тепер до холодів чобіт мені не бачити — бабуся, голосно жаліючись, сховала їх від мене так далеко, як могла. «І навіщо мені оці твої чоботи взимку-у..» — ревла я, розмазуючи сльози, — «тоді всі калюжі вже замерзн-у-уть…»
Але бабуся, яка беззастережно мене любила, на цей раз була непохитна. Може, саме через це й була її непохитність. Я ж канючила і канючила, зводячи з розуму усю родину. Нарешті мамі урвався терпець і вона повела мене до «Дитячого Світу». Проте в той час через загальний радянський дефіцит навіть простих гумових чобіт було у магазині було катма. Мама зітхнула і невпевнено пообіцяла попросити їх у якоїсь там своєї подруги. Для пристойності я вдала, що повірила, і ми, сумні та невдоволені, забралися додому. Аж раптом — о, диво! — за кілька днів мама таки виконала свою обіцянку і чоботи знайшлися. Старі, потерті, але ж у повному моєму розпорядженні!
Ледь дочекавшись великого дощу, я радісно пурхнула на вулицю до милих серцю калюж, щоб разом із сусідськими дітлахами захоплено місити бруд. Щастю не було меж, але десь на середині веселощів мені раптом стало нудно. Дивлячись на радісні пики навколо я не розуміла як таке може бути і вирішила почекати — цілком можливо, що найцікавіше станеться щойно я піду… Ні, не сталося. Я тільки добряче замерзла, потім швиденько злягла з температурою, і про калюжі довелося забути до літа. Виявилося, що це дуже-дуже довго, бо тоді я вже виросла…
Зараз я йшла у своїх кросівках мокрими доріжками, на яких не було жодної калюжі. Де ми їх тоді знаходили широченні та глибокі? Хтозна. Хоча, напевно, це лише в дитинстві все здається великим, значним, важливим.
Ми ростемо, і світ довкола нас зменшується. І ось уже тісно нам одне біля одного, ми всі кудись прагнемо, хочемо чогось досягти. Будь-якою ціною. І коли здається, що мети майже досягнуто, стає нецікаво і нудно…
Але нас вчили йти вперед попри все, ось ми йдемо. По дорозі забуваючи і мету, і себе.
жовтень 2009
