Заздрю воронам

З самого ранку дощить.

Мокра ворона сіла на дах авто, припаркованого під вікном. Від дощових крапель там слизько, і вона увесь час невдоволено ковзається. Потім її увагу щось привертає і ворона злітає. Тоді з’являється знов з чимось їстівним у дзьобі і помічає мене. Невдоволено зиркає, певно, побоюючись, що я можу відібрати її знахідку, і зникає остаточно.

А й правда, звідки вороні знати, що я не стану її кривдити? Для неї я лише одна з людей, правда з тих, хто приязно ставиться ворон. Та то пусте. За замовчуванням я – ворог. І доки не доведу свої добрі наміри, доти не буду мати право на щось більше в їхньому ставленні.

У моїх же відносних з іншими людьми усе навпаки. За замовчуванням я до всіх ставлюся добре, поки мені мені не доведуть протилежне. І, зазвичай, у досить жорсткий спосіб.

Заздрю воронам.