Відчути себе собакою

розміщено в: есе, Мій літературний блог | 0

На обличчі дорослої людини дитяча посмішка виглядає по-ідіотські

Калюжа була чудова – широка, в міру глибока, з різними там острівцями та протоками, покритими тонкою кригою. Схоже, це був перший лід цієї зими, а я була перша, хто заліз в цю калюжу. Спочатку я ще непомітно озиралася на всі боки – не дай бог, хто обернеться, але лід так дзвінко потріскував під черевиками, що скоро я цілком віддалася наївній дитячій радості і мені стала абсолютно нецікава думка оточуючих. Жваво пройшлася туди і назад, потім ще походила-потупцяла, від чого з-під криги розбризкалася на всі боки брудна вода, привівши мене ще більший дитячий захват. Так минуло достатньо часу, а мого супутника, який зайшов по своїм якимось дуже важливим справам в не менш важливу установу, все не було. Медом йому там помазано, чи що? Я ось терпіти не можу сумну запиленість казенних кабінетів і по можливості завжди намагаюсь як-небудь відкараскатись від того.

Довідкараскалась. Не подумала одразу, що, можливо, чекати доведеться довго, а на вулиці ж холодно. Звично подумала – зараз подзвоню, скажу йому, хай швидше йде. Опустила руку в кишеню, але там виявилось порожньо. І тільки тоді я згадала, що телефон залишився вдома на підзарядці. Почекала ще. Відкрилися вхідні двері, випустивши назовні якусь дівчину, і все, більше ніхто не з’являвся. Стало самотньо і розгублено.

– Ах, ну раз ти так, – подумки сказала я і гордовито повернулась, готова піти. Проте, мене знову чекало чудове відкриття: ключі, гроші, жетони на метро – всього цього добра у мене теж не було. Я, бачте,  вирішила сьогодні бути без зайвого.

Залишалося тільки сподіватися, що він коли-небудь все-таки вийде. Я знов повернулась до калюжі, але вона вже була нецікава і я просто стовбичила посеред вулиці.

А так як залишатися без діла я не люблю, то знічев’я почала розмірковувати і  мене відвідала чудова аналогія про собак, прив’язаних біля дверей магазину.

Тепер мені стало чудово зрозуміло, чому ті бідолахи скиглять, гавкають і рвуться з повідця. Це ж не від поганого виховання, а просто тому що у них теж немає телефону, грошей, ключів і їм, як і мені абсолютно ні до кого звернутися за допомогою. Ось так!

Але, я – не вони, скиглити не буду, бо на відміну від них, багато що можу. Можу, наприклад, попросити перехожого позичити мені свій телефон. Добре, припустимо. Але справі це не допоможе, тому що жодного номера, крім свого власного, напам’ять я не знаю. Гаразд. Тоді можна просто повернутися додому. Але з цим теж проблема – ключів, як я вже знаю, в мене нема. До того ж, доведеться пхатися пішки через усе місто. І що мені це дасть? Нічого. Місто велике, дістанусь я додому, як мінімум, пізно ввечері. Але навіть в під’їзд, щоб зігрітися, потрапити не зможу, тому що замість консьєржки ночами у нас на вхідних дверях електронний замок. Все, варіантів більше немає. Хоча ні, є ще друзі, знайомі, але то не для мене. Собаки мене зрозуміють.

Звичайно, якщо заглибитися в тему, то можна скласти якісь схеми, де будуть добрі чергові метро або чуйні таксисти, безсонні консьєржки, небайдужі сусіди чи працівники жеку (щоб квартиру допомогли відкрити, якщо все-таки пощастить до неї дістатися) або пам’ять раптом, від стресу, проясниться, а добрий перехожий дозволить подзвонити зі свого телефону… Але це в іншій реальності, а в собачому житті все не так: море розпачу і віра в людство на нулі.

Тому з коханими не розлучайтеся. І не кидайте собак одних на вулиці!

 

2016

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *