По калюжах

Сьогодні з самого ранку все сіре та мокре — і земля, і небо, і хмари. Дощ розлив у світі спокій, прогнав із вулиць перехожих, приглушив фарби. Краплі стукають по парасольці, повзуть змійками, перетворюючись на прозору ажурну гірлянду.

«Слухай дощик…» — казала мені мама, як я була зовсім маленькою. Прислухаючись, я уявляла як краплі стукають по підвіконню, навіть коли дощу не було й близько і… засинала.

Ставши трохи старшою, я вже не давала себе обдурити, але дощ не розлюбила.

Особливо літній. Як тільки він починався, я на всі очі дивилася, як тремтять листя на тополі навпроти нашого третього поверху, як вода, що стікає з карниза, губиться в кущах дикого винограду внизу під балконом і як, піднімаючи фонтанчики бризок, дощові краплі плюхаються в квіткові горщики з улюбленим бабусиним запашним тютюнчиком і петуніями, які вона незмінно висаджувала щоліта.

І як тільки остання крапля, відтарабанивши по навісу, сповіщала про закінчення дощу, вся малеча нашого двору висипала на вулицю, взута в гумові чоботи, щоб до безтями бродити по калюжах. Мені ж через часті застуди робити це категорично заборонялося. Але що більше забороняли, то сильніше хотілося.

Запримітивши якось, де лежать мої звичайні зимові чоботи, поки ніхто не бачив, я тихенько їх взула, і — гайда надвір. І вже встигла перевірити кілька пристойних калюж, аж тут з вікна мене побачила бабуся і за мить я вже була вдома. Отримала сувору догану за мокрі ноги, поплакала, але найбільше засмутилася від того, що тепер до холодів чобіт мені не бачити — бабуся, голосно жаліючись, сховала їх від мене так далеко, як могла. «І навіщо мені оці твої чоботи взимку-у..» — ревла я, розмазуючи сльози, — «тоді всі калюжі вже замерзн-у-уть…»

Але бабуся, яка беззастережно мене любила, на цей раз була непохитна. Може саме в тому й крилася її непохитність. Я ж канючила і канючила, зводячи з розуму усю родину. Нарешті мамі урвався терпець і вона повела мене до «Дитячого Світу». Проте в той час через загальний радянський дефіцит навіть простих гумових чобіт було у магазині було катма. Мама зітхнула і невпевнено пообіцяла попросити їх у якоїсь там своєї подруги. Для пристойності я вдала, що повірила, і ми, сумні та невдоволені, забралися додому. Аж раптом — о, диво! — за кілька днів мама таки виконала свою обіцянку і чоботи знайшлися. Старі, потерті, але ж у повному моєму розпорядженні!

Ледь дочекавшись великого дощу, я радісно пурхнула на вулицю до милих серцю калюж, і стала разом із сусідськими дітлахами захоплено місити бруд. Щастю не було меж, але десь на середині веселощів мені раптом стало нудно. Дивлячись на радісні пики навколо я не розуміла як таке може бути і вирішила почекати — цілком можливо, що найцікавіше станеться щойно я піду… Ні, не сталося. Я тільки добряче замерзла, потім швиденько злягла з температурою, і про калюжі довелося забути до літа. Виявилося, що це дуже-дуже довго, бо тоді я вже виросла…

Зараз я йшла у своїх кросівках мокрими доріжками, на яких не було жодної калюжі. Де ми їх тоді знаходили широченні та глибокі? Хтозна. Хоча, напевно, це лише в дитинстві все здається великим, значним, важливим.

Ми ростемо, і світ довкола нас зменшується. І ось уже тісно нам один біля одного, ми всі кудись прагнемо, хочемо чогось досягти. Будь-якою ціною. І коли здається, що досягли, це «щось» вислизає з рук, так само, як і ті роки, що були витрачені на нього.

Але нас вчили йти до мети, ось ми йдемо. По дорозі забуваючи і мету, і себе.

жовтень 2009