Вітер
Вітер кружляє серед дерев, заглядає в обличчя перехожих, грає осіннім листям.
В черговому пориві він забрав із собою зграйку жовтих клаптиків, і вони слухняно полетіли – кваплячись і штовхаючись.
І тоді один листочок нарешті вирішив, що давно вже пора подорослішати, і сміливо відірвався від гілки.
Його світ наповнився радістю, став прекрасним.
— Як чудово, що я зважився на це, — думав листочок, довірливо віддаючись ніжному вітрові…
Вони разом піднялися вище найбільших дерев, а потім полетіли у блакитну далечінь все вище і вище від землі…
І було нескінченне щастя, і здавалося, що цей теплий, сонячний день триватиме довго-довго, і таких днів буде ще дуже-дуже багато… раптом увагу вітру привернув інший листок — ніжний трепетний, податливий, чарівний своєю новизною і, — диво зникло.
Невтішною плямкою листочок повільно спускався долу і сумно дивився, як в далекому небі радісно пурхали інші… І кожен їхній рух, здавалося, відбирав у нього саме життя…
Він впав на землю і тихо заплакав. Гіркі сльози, поблискуючи росою на сонці, губилися в густій траві, і не було їм числа.
Йшов час, сльозинка за сльозинкою забирала з собою частинку смутку і розчарування. Потроху вщухав біль і оживала надія, що буде ще вітер в його житті. Разом з вітром вони знову піднімуться вище найбільших дерев, а потім полетять у блакитну далечінь…
…Летять листочки… З кожним днем їх стає все менше і менше, і скоро зовсім не залишиться…
жовтень, 2007
Цей есей був написаний дуже давно, але при роботі на своєю третьою частиною ранобе “У лабетах часу” я згадала про нього і винесла в пролог.
